Реєстрація для участі в проєкті: “Звитяжна Київщина: хроніка героїзму!”
Шановні юні дослідники, учасники
пошуково-дослідницької експедиції «Нескорена Україна»,
зокрема її наймасштабнішого напряму:
«Звитяжна Київщина: хроніка героїзму»!
Сьогодні ви не просто вивчаєте історію України, а є свідками й навіть учасниками подій, доленосних для нашої країни, тому дуже важливо вивчати й досліджувати ці події, їхніх творців і героїв, щоб донести їх імена до наступних поколінь, зберегти пам’ять про подвиги Збройних Сил України й усіх захисників Київщини.
Мала академія наук учнівської молоді сприятиме вам у цьому. Ваші дослідження, нариси, презентації, увійдуть до Альманаху учнівських дослідницьких проєктів «Звитяжна Київщина: хроніка героїзму», е-версія якого вийде до Дня Незалежності України – 24 серпня 2023 року.
Для внесення матеріалів до першого випуску Альманаху «Звитяжна Київщина: хроніка героїзму» необхідно до 01 серпня 2023 року надіслати повний текст доповіді українською мовою на адресу:
svitlana_kalinina@ukr.net
Тема листа: «Альманах – 2023».
Вимоги до оформлення матеріалів: обсяг до 4 стор. формату А4, кегль 12, шрифт Times New Roman, міжрядковий інтервал – 1,15, посилання на джерела – в квадратних дужках, наприклад [1, с. 35].
Список використаних джерел – в алфавітному порядку в кінці тексту. У лівому верхньому куті вказати прізвище, ім’я, по батькові учасника, з нового рядка – назву закладу освіти, клас, у наступному рядку – прізвище, ім’я, по батькові наукового керівника. Через два рядки по центру – назву доповіді.
Результати дослідження можуть бути подані у формі короткого відеофільму чи відеопрезентації, які надсилаються до 01 серпня 2023 року на адресу: olena.sherbenko@gmail.com
Вимоги до оформлення відеоматеріалів:
Проєкт оформляється у формі презентації (Canva, Google Slides, Power Point, Prezi) або відеоролика.
Кількість слайдів у презентації – не більше 15. На першому слайді вказати прізвище, ім’я, по батькові учасника, назву закладу освіти, клас; прізвище, ім’я, по батькові наукового керівника. По центру – назву проєкту.
Максимальна тривалість відеоролика – до 4 хвилин; відеоролик може бути відзнятий у будь-якому жанрі: відеокліп, репортаж, інтерв’ю тощо – доступними для учасників засобами (за допомогою професійної або непрофесійної відеокамери, фотоапарата, смартфона тощо). Відео завантажується на YouTube, посилання з відкритим доступом на ролик надається в супровідному листі у форматі документа MicrosoftWord із зазначенням назви проєкту, прізвища, імені, по батькові учасника, назви закладу освіти, класу; прізвища, імені, по батькові наукового керівника, контактного телефону, електронної пошти.
Список використаних джерел – в алфавітному порядку в кінці відео чи презентації.
Зразок оформлення текстової доповіді
Толочко Дар’я Сергіївна,
учениця 11 класу (41 групи) ліцею «Білоцерківський колегіум»
Білоцерківської міської ради Київської області
Науковий керівник:
Большакова Ірина Євгеніївна,
Російсько-українська війна в іменах. Родина Жижом
Російсько-українська війна, що почалася 2014 року з анексії Криму та збройного конфлікту на Донбасі, виявила нових героїв: «кіборги», учасники боїв за Іловайськ, Дебальцеве, Мар’їнку, Краматорськ, Авдіївку, Слов’янськ тощо.
З початком повномасштабної війни зазвучали імена нових героїв, але на жаль, не кожну історію вдається зробити медійною. Тож метою нашої статті є розповідь про родину Жижом з Маріуполя, яка доводить, що герої оточують нас і не обов’язково бути військовим, щоб здійснювати вчинки, варті пошани й захоплення.
Маріуполь – це місто на Донбасі, яке стало символом війни на знищення, яку Росія веде проти України. Назву міста на березі Азовського моря тепер знає весь світ. Вона згадуватиметься на перших сторінках книг про історію російсько-української війни. Маріуполь став першим великим українським містом, яке російська армія методично та без зважання на жертви серед мирного населення зруйнувала повністю. Він швидко опинився в оточенні, але не здався, ставши прикладом мужності. Більше того, Маріуполь виявився єдиним великим містом на Півдні України, яке чинило серйозний опір російській армії.
Точна кількість загиблих у місті, де до війни жило близько пів мільйона людей, ще належить з’ясувати, але є побоювання, що вона може вимірюватися десятками тисяч. За кілька тижнів безперервного обстрілу та бомбардувань не залишилося майже жодного вцілілого житлового будинку [2].
Важливо записати кожну історію мешканців Маріуполя, яким вдалося вижити, оскільки вона стане свідченням воєнних злочинів Росії.
У статті розповідь буде йти про дві молоді сім’ї, на прізвище Жижоми. Інформація зібрана шляхом інтерв’ювання Джульєтти Жижоми та Олени Жижоми, які зараз перебувають у Білій Церкві. Дівчата – дружини братів, які є військовослужбовцями Національної гвардії України.
Артур та Андрій походять із сім’ї колишніх військових, тому з майбутньою професією довго визначатися не довелося. Артур (32 роки), старший із братів, перебуває на службі в Нацгвардії з 2010 року, має звання штабсержанта, у 2014 році брав участь в обороні Маріуполя. Андрій (27 років) понад 6 років служить у Національній гвардії України і має звання старшого сержанта. Від 24 лютого брати стали на захист суверенітету України, героїчно боронили Маріуполь до наказу виходу з Азовсталі, від лютого не бачили своїх дружин та дітей. Вражає мужність не лише військовослужбовців, але і їхніх дружин, які вижили в Маріуполі і під час бомбардувань, і під час окупації та зберегли життя своїм дітям, їхні історії варті уваги.
Зі слів Джульєтти Жижоми:
«Я не вірила в початок повномасштабної війни, хоча чоловік говорив мені, що точно щось буде, тому варто зібрати сумки, бо війна буде жорстокою, не такою, як 2014-го року, але я не сприймала це, не хотіла вірити, проте речі все ж зібрала.
24 лютого о 4 ранку мені зателефонував чоловік з чергування і сказав, що почалася війна. 23-го він заступив на добове чергування, і з того моменту я більше його не бачила. Чоловіка я чула востаннє 28 лютого. Зв’язку не стало з 1 березня.
Я не пам’ятаю дати, коли російські війська ввійшли в місто, але це сталося дуже швидко і страшно, але наші воїни героїчно боролися за Маріуполь.
Під час обстрілів, авіанальотів у заблокованому місті виживати було дуже важко, особливо з маленькою дитиною (Примітка: Джульєтта та Андрій мають доньку Софію, якій на початок повномасштабної війни виповнився лише один рік і два місяці). Ми знаходились у підвалі й харчувалися консервацією, яка була там. Дуже важко прогодувати маленьку дитину, тому вона їла те, що й ми. За час, який ми там просиділи, мені довелось їй давати тушонку й солодощі, які приносили сусіди, бо виходу не було, перед сном вона плакала, бо завжди засинала із сумішшю, яка також закінчилася. Сусіди приносили їй те, що могли. Потім вже закінчилися підгузки, було мало води, закінчувалися серветки – це був жах. Було дуже важко, я постійно плакала, але саме наша донька мені давала сили і дарувала хоч трошки щастя, тому я мусила триматись заради неї, бо вона все відчувала.
Коли обстріли в місті стихли, ми просили в росіян їжу і воду, деякі давали. Я стояла по три години у чергах по гуманітарну допомогу, не хотіла з ними спілкуватися, але доводилося. Дуже боялася, що вони дізнаються про мого чоловіка і заберуть мене. Слава богу, нам пощастило виїхати з того пекла. Вони просто нелюди, які нас зомбували й говорили, що України більше немає і ніколи не буде. Те, що росіяни зробили з Маріуполем жахливо. Міста немає, лише одиниці вцілілих домівок.
Протягом тривалого часу я не знала, де мій чоловік, чи живий він. Надіялася, що їх евакуювали до Запоріжжя. Дуже боялася дізнатися, що він на Азовсталі. Згодом мені повідомили, що він таки там, але коли він там опинився, я точно не знаю.
Мій чоловік для мене герой, і те, що він пережив, жахливо. Хлопці в Азовсталі прощалися з життям, не хотіли здаватися. Його брат сказав, що вони помруть або від голоду, або в останньому бою. Потім їм наказали вийти і здатись у полон. І 17 травня вони потрапили в інше пекло.
Мені вдалося виїхати з окупованого Маріуполя лише в травні, допомогли родичі чоловіка. Було дуже страшно їхати, ми молились усю дорогу. Чоловік, який нас віз своєю машиною, був колишнім поліцейським, його документи потрібно було вивезти, але так, щоб вони не потрапили до рук окупантів. Довелося зашивати посвідчення в підгузок Софійці. У доньки піднялась температура під 40, коли під’їхали до Василівки. Ми просили нас пропустити. Прочекавши 5 годин, ми змогли виїхати, лише за це їм дякую.
Зараз я щаслива тільки через те, що вирвалася з того пекла. У Білу Церкву приїхала моя невістка Олена, тому я вирішила їхати до неї.
На сьогодні інколи вдається зателефонувати рідним, які змушені були залишитися в місті, там зараз жахливо, бо їх зомбують, не надають нормальної гуманітарної допомоги, роботи немає, а якщо і вдалось десь влаштуватись, то отримують копійки або взагалі чекають на зарплату декілька місяців. Дуже багато людей підриваються на мінах.
Про Андрія досі не знаю, як він, що з ним. Знаю лише те, що вони у великій небезпеці з нелюдськими умовами. Він був в Оленівці, а в червні його вивезли, інформації про теперішнє місцеперебування ніхто не дає. У полоні для військових з Азовсталі лише каторга: морять голодом і навіть води не дають. Кожен день для нас випробування, ми боремось за те, аби повернули наших Героїв живими додому».
Зі слів Олени Жижоми:
«Ми до останнього не вірили, що буде настільки масштабна війна, але чоловік попросив 22 лютого зібрати документи й найнеобхідніші речі. 24 лютого о 03:00 ночі його викликали через тривогу у військову частину. Тоді я зрозуміла, що все дуже серйозно. З того моменту, як чоловік пішов з тривожним рюкзаком, я більше не спала. Навіть уявити собі не могла, що я бачила його востаннє.
О 04:30 я почула перший вибух, вікна аж затремтіли. Почався обстріл східного району. О 05:30 мені зателефонував чоловік і сказав, що потрібно терміново їхати. Наш син ще спав (Примітка: Олена та Артур мають сина Данила, якому на початок повномасштабної війни виповнилося 8 років), тому мені довелось його розбудити. Він почув вибухи, які ставали дедалі частішими. Ми з ним поїхали до моєї мами в Мангуш. Звичайно, що чоловік залишився на захисті нашого міста.
Маріуполь закрили 26 лютого, а в повній блокаді місто опинилося приблизно з початку березня. Точно не знаю, оскільки з 1 березня зв’язку з чоловіком не було. Ми з сином не залишилися в Мангуші, а поїхали до моєї бабусі в село, думаючи, що там нічого не буде, але я помилялась.
2 березня в село прилетіла ракета і почалися бої. Було надзвичайно страшно, але найбільш моторошним для мене було те, що я нічого не знала про свого чоловіка. Щодня я молилася Богові, аби він був живий.
В окупації ми жили більш-менш, оскільки в бабусі були запаси. Проблеми були лише з хлібом. Ми жили без світла доволі довго. Найстрашніше було вночі: як тільки темніло, ми гасили свічки, бо боялись обстрілів. Ворожа авіація літала саме в темну пору дня, а син дуже боявся. Ми з бабусею намагалися його відволікати від цього жахіття, а він завжди говорив: «Тато нас захистить. Тато – мій герой».
Десь наприкінці березня в наше село приїхали окупати і перевіряли кожен будинок. Коли дійшла черга до нас, я дуже боялася, бо думала, що мене заберуть як жінку військового, але на щастя, минуло. Знаю випадки, коли жінок військових забирали на допити.
Зв’язок з чоловіком з’явився лише 15 квітня. Увесь час я сподівалась лише на те, що вони якось евакуювалися з Маріуполя, але після розмови з ним я зрозуміла, що все дуже й дуже погано. Вони опинилися на Азовсталі. Із цього моменту почалося лише найважче. Іноді в наших листуваннях він готував мене до найгіршого, але я вірила, що вони зможуть вирватися з того пекла.
Поки я жила в окупації, ніяких українських новин не слухала через повну інформаційну блокаду. Єдиним джерелом, з якого можна було дізнатись хоч щось, став інтернет, якого в селі не було, як і зв’язку, тому я вирішила повернутися в Магнуш до мами, це сталося 10 квітня. Там, завдяки інтернету, я дізналась, що Україна продовжує боротися, чинить опір загарбникам. Я довго не могла наважитися виїхати, бо боялася дороги, але чоловік наполіг. 5 травня ми почали виїжджати, нам допомагали волонтери, за що я їм дуже вдячна.
Було дуже важко залишати рідних, бо розуміла, що, можливо, бачимося востаннє. Евакуація проходила дуже важко: спочатку нас не пропустили через Оріхів, тому ми поїхали через Мелітополь, і довелося залишитись там переночувати. Добре, що на світі є багато добрих людей, які вірили, що Україна переможе.
Зранку ми вирішили їхати на Василівку, там простояли 2 дні. Першу ніч ми провели в гуртожитку, а другу – на трасі в автобусі. Окупанти нас не пропускали, залякуючи пострілами з автомата в повітря, однак ми вірили, що все вийде.
8 травня о 5 ранку нам вдалось проїхати в Запоріжжя. Це навіть словами не передати, наскільки ми були раді бачити наш прапор і наші блокпости. Сльози щастя на очах. Перше, що я зробила – повідомила чоловікові про те, що ми в безпеці. Він був дуже радий. Із Запоріжжя ми відразу поїхали до Білої Церкви, тут була моя подруга, тому я вирішила, що це місто – найкращий варіант для нас із сином.
Зараз я підтримую зв’язок зі своїми рідними, але лише через інтернет. Їм там нелегко, але в кожного є свої причини лишатись.
Мій чоловік зараз у полоні одинадцятий місяць, не маю з ним зв’язку. Знаю лише, що їх морять голодом, б’ють. Окупанти не змогли їх перемогти на полі бою, тому намагаються зробити це таким ганебним способом. Я вірю, що мій герой обов’язково все витримає і скоро ми будемо разом.
Поки ми чекаємо на Артура, наш син навчається, а я віддаю весь свій час йому. Це відволікає від поганих думок. Мій хлопчик знає, що таке війна і знає, що Україна переможе.
Після перемоги, назад у своє місто ми навряд чи повернемося, неймовірно важко від усвідомлення того, скільки там загинуло людей. Ми будемо будувати своє життя в іншому місці. Так, зараз дуже важко думати про майбутнє, поки чоловік у полоні, але я не можу опускати руки, бо маю триматися заради сина, адже я жінка такого героя і маю бути сильною».
На сьогодні доля братів не відома. Перед терактом в Оленівці їх було вивезено в невідомому напрямку. Андрій та Артур, як і тисячі інших захисників Маріуполя, долають тяжкий шлях випробувань: бої за місто, перебування в повному оточенні, оборона Азовсталі, полон. Ці хлопці, як і їхні дружини, не медійні особи, але їхня історія героїчна. Олена та Джульєтта, переживши жах окупації, наслідки бомбардувань й обстрілів, зберегли себе та своїх дітей. Зараз молоді жінки активно борються за те, щоб повернути своїх чоловіків з полону, і водночас виховують самотужки дітей, роблячи їхнє дитинство максимально щасливим. Уже відбулося декілька обмінів полонених з Азовсталі, допоки Андрія та Артура не повернули в Україну, але це неодмінно станеться [1]. Приклад цієї родини гідний поваги: чоловіки – герої нашого часу, завдяки їхньому подвигу ворог затримався в Маріуполі, що дало можливість проводити успішну оборонну операцію на інших напрямках; жінки – героїні без звань і зброї, які зробили все, аби врятувати своїх дітей.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Українська правда : Альона Мазуренко. Частину захисників Азовсталі вдалося звільнити з полону.
URL : https://www.pravda.com.ua/news/2022/09/21/7368533/ (дата звернення: 13.10.2022)
- DW. Made for minds : Гончаренко Роман. Маріуполь – місто російської ганьби.
URL : https://www.dw.com/uk/komentar-mariupol-misto-ukrainskoi-muzhnosti-ta-rosiiskoi-hanby/a-61897718 (дата звернення: 13.10.2022)
Перелік опитаних осіб:
Жижома Джульєтта Сергіївна, дружина Андрія Жижоми
Дата народження: 12.07.1993
Місце проживання: Маріуполь (від травня Біла Церква)
Місце роботи, посада: повар, Національна гвардія України, 3057
Жижома Олена Володимирівна, дружина Артура Жижоми
Дата народження: 16.05.1995
Місце проживання: Маріуполь (від травня Біла Церква)
Місце роботи, посада: пекар, «Пекарня номер 1»
